Героям Слава!!!

Героям України – мертвим, живим

і ненародженим присвячується …

 

Нам незалежність не подарували,
Свобода – вона даром не дається,
Мільони вже життя своє поклали,
І раптом – не дай Боже! – доведеться
Нам знов платить за мрію жовто-синю
(Під чистим небом свою ниву жати) –
Знайдуться ще герої в Україні!
Знайдуться ще бажаючі віддати
Життя своє! І нас не подолати,
Бо українці – то є вільні люди.
Я вірю, мій товаришу, мій брате,
Що так було, так є, і вічно буде!
Сергій Клименко, 2005 р.

***

Ох, не зря раскричались вороны!
Знать, предчувствуют падаль они.
Покидаем опять свои схроны. –
Наступают горячие дни.
Ждёт нас скоро кровавая жатва.
Будь что будет, и Бог нам судья!
Свята наша единая клятва:
Бить проклятых, себя не щадя.
Мы – солдаты Степана Бандеры.
Что фашисты нам, что москали…
Ничего нет сильней нашей веры
И любимей родимой земли.
Мы идём на врагов, смерти в жерло.
Пусть погибнем за рiдну свою.
Україна, вона ще не вмерла.
I до зустрiчi, друзi, в раю!

Бывшев

***

І знов на схід?!! Та скільки ж можна?!!
Як хочеться вгатити з люті кулаком стіну.
А потім дико, гірко й грізно вити…
Та скільки ж можна посилати на війну?!

Розумні, владні, пишні мудрагелі
Всі ваші «битви слова» й круглії столи,
Не варті навіть краплі поту,
Що виступила у солдата на чолі!

Всі ваші фрази мудрі й бездоганні,
То попіл спалених чужих життів…
Нема вам прощення і покаяння –
Ви гірші є за путінських катів!

Самі ідіть на схід!
Самі ідіть у пекло!
Беріть у руки кожен міцно автомат,
Та й йдіть в атаку, в зуби чорту й градам,

Бо рідну землю треба ділом захищать.

31.08.2014

***

Світлана Пазиченко ©

Ви смуток поділяєте – він множиться,
Ви всі стурбовані, а в нас іде війна,
Ви кажете, що скоро щось там зробите,
А в нас тут смерть людей до себе забира!

Ви кажете: «Вам слід домовитись!»
Та кулемет чомусь не йде на компроміс.
Ви кажете: «Впровадим санкції!»,
А тут в лице сміється терорист.

Ви кажете, але ми вас уже не чуємо,
Ви довели, що пусті обіцянки й слова.
Ми лиш у хлопців зараз наших віримо,
Що захищають нас ціною власного життя!

23.07.2014

***

Світлана Пазиченко ©

Він повернувсь живий і неушкоджений з війни,
Здавалося б радіти з цього треба:
«Якщо так треба, то радійте тому Ви!»
І люто грюкнули за ним залізні двері.

Ненависть, злість, образа, горе,
І хоч для нього вже позаду ця війна
Та полягли там вірні друзі у широкім полі,
Тож приводів для радості зовсім нема…

Він бачив… Бачив як вони вмирали..
Він кілька раз і сам був на межі,
Та певно щось його оберігало,
Тому живим пройшов всі рубежі…

Пережила його душа поранення болюче,
Коли зібравшись з духом із останніх сил
Казав чужій він матері слова пекучі:
«Героєм згинув на війні ваш син…»

Він бачив сльози, чув прокльони:
«Чому? Чому? Чому не ти, а він!!!»
То було справжнє материнське горе,
Яке не розуміє ні зітхань, ні слів…

А скільки ж цих загиблих хлопців?
А скільки цих убитих горем матерів?
Нема чого радіти тим, хто повернувся,
Бо з десяти тепер вертається лише один…

Як чорні жорна крутиться страшна війна,
І люто меле всіх, хто в неї стане на шляху
І дуже шкода тих, кого змололи жорнова,
І не позаздриш тим, хто це все оминув…

24.07.2014

***

Світлана Пазиченко ©

Вона біжить широким коридором…
Розгублена, заплакана, лиха,
Де він? Яка палата? Та нема нікого…
Нарешті двері! Він! Живий!! Знайшла…

І сіла біля ліжка, ком стоїть у горлі,
Сказать хоч щось ні сил, ні мужності нема…
Іде війна і майже в кожній хаті горе,
Але не в неї – він живий, вона його знайшла.

Він був у пеклі, де палає синє небо,
Там мить розділить навпіл смерть й життя…
А ціль тримати міцно оборону
Й в атаку йти та битись до кінця!

І він ішов хоробро в бій й сміливо,
Хоч страшно було – мозок жах проймав
Але він знав – іде за Україну милу,
За рідну землю до останнього стояв!

Що врятувало? Випадок? Везіння?
Чи може купа тихих й чуйних молитов,
Плачів, свічок, прохань і голосіння,
Які лунають у стінах усіх церков…

Й вона молилась звечора й до рання,
Щоб жив і вистояв, і щоб прийшов,
Щоб не загинув він – її коханий
Її єдина, вічна і свята любов…

Тепер він спить, ворушаться ледь губи
Вона сидить і сон цей стереже
Війна підступна, люта, дика, груба
Його у неї вже не забере…

28.06.2104

***

Світлана Пазиченко ©

Тут темно, морок…
Надворі день чи ніч? Не знаю,
Сиджу у погребі один – немає кого і спитать…
В полоні. Я попавсь, тепер ось мучаюсь, страждаю,
Бо хлопці у атаку йдуть, я ж маю в ямі помирать…

От я сиджу – шмат хліба і вологи чашка,
Напевно спокій вічний тут я і знайду…
Тортури, допити, хотять зізнання, важко,
Я зціпив зуби і мовчу, терплю собі й мовчу!

Це злить їх іноді й добряче бісить,
Я тут уже давненько й от у чім біда,
Мене застрелять, певно, чи повісять
А поки ці знущання: яма, ніч, тюрма…

Полон, яке страшне та безнадійне слово,
А може визволять, а може вихід сам знайду?!
Але вже сили на межі, моє життя уже заходить
І чорний ворон десь високо кряче на біду…

Та я не здамся! Дух ніщо не зломить!
Я буду вірити у те, що виберусь і буду жить!
Але якщо вбиватимуть, до смерті я готовий,
І я не зраджу рідну землю ні на йоту, ні на мить!

18.08.2014

***

«Онуку! Рідний, прокидайся!
Онучку, годі вже, вставай!…»
Так ветеран старий прощався
Із тим, кого приспала лютая війна…

Закрила очі міцно хлопцю молодому,
І враження таке, що він ось просто спить…
І не поясниш діду рідному, старому,
Що ці слова і сльози вже не зможуть оживить…

«Онуку, нащо так зробив зі мною?
Навіщо змусив ти мене себе ховать?
Я ж так хотів не знатися з журбою –
Дітей твоїх малих хотів я доглядать!»

І душать сльози дідові старечі ясні очі,
І чи для того він пройшов колись страшну війну,
Щоб ось тепер на кладовищі поховать онука,
Якого вбили «друзі-вороги» у рідному краю?

Чи є тоді хоч десь у світі справедливість?
Чи є тоді хоч крапля чесності й жалю?
Тоді він воював за панування миру,
Щоб зараз втратити надію всю свою….

20.08.2014

***

ДВА ГЕРОЇ

Мій кращий друг ладнає кулемет.
Над нами дим, немов би чорна хмара…
У нас на двох один бронежилет,
У нас на двох лише одна гітара.

Мій кращий друг не знає слова біль,
Чи може він такий характер має?
Мій кращий друг стріляє точно в ціль –
Патрони він дарма не витрачає.

Мій кращий друг з дніпровських берегів,
А я з Карпат, де гори й полонини.
Мій друг, як я – не має ворогів,
Та понад все він любить Україну.

Мій кращий друг – гуляка із гуляк,
А в мене є і діти, і дружина,
Та знаю я, як щось піде не так,
Мій вірний друг мене в бою не кине…

І не моя, і не його вина,
Що у руках нічого, окрім зброї,
Іде війна – безжальна і страшна,
Мій друг і я – ми два її герої…

А нині в нас тяжкий позаду день.
Є гарний чай і є стара гітара.
Мій кращий друг – він знає сто пісень!
І я завжди співаю з ним на пару.

(c) Анатолій Матвійчук

***

Якщо ти завтра підеш на війну,
Я, попри все, піду з тобою поруч,
Думки страшні й жахи я прожену,
Нехай моя в пригоді буде поміч.

Якщо стріляти будеш ворогів,
Я мовчки подаватиму патрони,
Зціпивши зуби, проковтнувши гнів,
Разом долати легше перепони.

Якщо навколо йтиме справжній бій,
Я піт тобі втиратиму, мій сокіл,
Де ти – там я , впиратися не смій,
І не кажи: для жінки – це жорстоко!

Якщо же куля нас не омине,
Як в перший день – обіймемося знову,
І хай летить у прірву все земне,
А ми – у небо з цього світу злого.

Заплачуть діти, друзі і батьки:
Та я одна не житиму без тебе,
Ми вдвох були щасливі всі роки,
Нехай до нас привітним буде й небо!

(с) Людмила Лєгостаєва (Васильєва)
Липень 22, 2014

***

ПРИСВЯТА НАДІ САВЧЕНКО

Закушу губу – що я вдію.
Це не вмістиш до голови:
Захопили нашу Надію
Вороги, і в полон повели.

А вона така горда й красива,
Зверхньо так озирає їх.
І ятрить тебе власне безсилля –
Ну бо ти ж таки чоловік.

Можна мерзнути, голодувати,
У обложених скніти містах.
Лиш Надію свою віддавати
Ми не можемо просто так!

***

Гімн АТО

Ще не вмерла України ні слава, ні воля,
Дожидається Ху@ла у полі тополя.
Не дозволим кацапурам в нас шукати броду
І покажем, що ми, браття, козацького роду.
Станем, браття, в бій кривавий від Донця до Дону,
Не дамо втекти в ПаРашу жодному ганДону
Проженемо колорадів з нашого городу
І покажем, що ми, браття, козацького роду.
Дружно приступом здобудем всі московські брами –
України слава стане поміж ворогами.
Разом пустим під укіс кремлівську підводу
І покажем, що ми, браття, козацького роду

***

Навіки в пам’яті залишитесь герої
і вічно буде кров на тій землі!
Своє життя віддали у двобої,
і полетіли в рай, мов журавлі.

Своїх дітей ховає Батьківщина,
і гірко-гірко плаче при труні,
лежить, не спить, не дихає дитина,
і квіткою вернеться на весні.

Там над хрестом заплаче гірко мати,
в колиску сина клала та до сну.
І знову час прийшов йому лягати,
та вже колиска схожа на труну.

Ось та свіча крізь полум’я згасає,
і ковдрою накриє їх земля.
В краю моїм такого не буває,
щоб весь народ забув про журавля.

Не плачте матері – країна плаче!
Гордіться, що героями були,
гордіться, що в обіймах так гаряче,
любили тих, хто зорями зійшли!

На небі зорями посходили герої!
Про вас народ писатиме пісні!
Ви спочивайте з Господом в покої
і пташкою приходьте на весні.

***

А сотню вже зустрінуть небеса…
Летіли легко, хоч Майдан ридав…
І з кров”ю, перемішана сльоза…
А батько сина, ще не відпускав…

Й заплакав Бог, побачивши загін,
спереду сотник, молодий, вродливий,
І юний хлопчик, в касці голубій,
І вчитель літній, сивий-сивий…

І рани їхні вже їм не болять,
Жовто-блакитний стяг покрив їм тіло…
Як крила ангела, злітаючи назад…
НЕБЕСНА СОТНЯ В ВИРІЙ ПОЛЕТІЛА…

***

УБЕЙ ОККУПАНТА!

Поля твои топчет солдатский сапог,
Чужая страна посылает десанты,
Зеленые люди вошли в городок,
И флаги чужие ползут на флагшток.
Вставай, украинец! Убей оккупанта!

Пусть он — славянин, пусть зовется он — брат,
Пусть даже пришел он под маской гаранта,
Не дай провести им победный парад,
Не бойся ранений, не бойся утрат,
Вставай, украинец! Убей оккупанта!

Ни крови, ни жизни своей не щадя,
Боритесь, герои, сражайтесь, атланты!
За землю, за волю, за мать, за дитя,
За слезы, за горе захватчикам мстя,
Вставай, украинец! Убей оккупанта!

***

Анатолій Матвійчук

Кохана,
Я прошу, ридати не смій,
Коли у своїм телефоні
Почуєш ти голос
Байдужо чужий –
І біль обпече твої скроні.
Цей голос –
Він буде холодним, як лід,
І він принесе тобі горе –
Він щось тобі скаже про мій вертоліт,
Підбитий бандитами вчора…
Ми падали довго –
Хвилину чи дві
В смертельнім танку гвинтокрила,
І хоч обгоріли – були ще живі
Лиш кров з голови цебеніла.
Я рану затиснув,
Так сильно, як зміг,
Все думав і думав про тебе,
Та раптом двигун несподівано стих –
І в землю ударило небо…
Пробач,
Що не встигли натішитись ми
Ні щастям своїм, ні коханням,
Ти маму утіш – і дітей обніми
Так міцно, немов би востаннє…
Хай проклята буде
Ця підла війна,
Кремлівським хмирям на догоду…
Це наша єдина, як завжди, вина,
Що ми – українського роду.

***

Я не здамся без бою…
Не скорюсь ворогам
Я плiч оплiч з тобою,
Друже мiй, ти не сам!
I хоч нас небагато,
З нами сестри й брати,
З нами – мама i тато,
З нами славнi дiди!

Я не здамся без бою,
Я – онук козакiв!
Тi, хто поруч зi мною
Дiти добрих батькiв.
Ми боронимо землю
Бережем рiдний край.
Не ховайся удома,
Поруч з нами вставай!!!

Я не здамся без бою.
Рiдний край не вiддам!
Брате,знай, я з тобою!
Брате, знай, – ти не сам!
Батьку, ви мене вчили
Бути вiрним землi,
Де нас мама ростила,
Де гуляли малi..

Я не здамся без бою!
I нi кроку назад!
Я не здамся без бою…
Украiнський солдат…

***

Мы, украинцы, остались без весны,

Мы, украинцы, остались без весны,
Весны две тысячи четырнадцатого года.
И вроде бы не подвела погода…
А за окном – кровь, пули и бинты.

Мы, украинки, остались без весны,
Вместо улыбок страх, печаль и слезы.
Дарили раньше веточки мимозы,
Теперь к погибшим носим мы цветы.

Мы, дети Украины, без весны,
Лишились радости, покоя, детства.
В Славянске пули свищут по соседству,
Мы перестали видеть радужные сны.

Мы, украинцы, остались без весны,
Май превратился в огненно-кровавый.
В Одессе горе, скорбь и траур…
Пусть будут прокляты все нелюди-скоты!

Мы, украинцы, остались без весны.
Весну украли у народа власти
И рвут страну безжалостно на части…
Дай Боже, чтобы не было войны!

Мы, украинцы, остались без весны,
Весны две тысячи четырнадцатого года.
А за окном – чудесная погода…
Так хочется покоя, мира, тишины.

***

Мам, сьогодні їду на Майдан,
Якщо не повернуся, мене вбили,
Та знаєш, мам, я буду там не сам,
Там люди, у яких багато сили,
Не плач, я мушу бути там де всі,
Грудьми стояти перед лютим звіром,
А знаєш мам, я вдячний є тобі,
І ти пишайся завжди своїм сином.
Візьму щита, піду поміж людей,
І я закрию їх, від куль отих проклятих,
Вже знаєш мам, дістало до грудей,
Як з вилами там брат іде на брата.
Я їду, бо це є моя земля,
Я народився тут, і тут
віддам життя за Україну,
Ми вільні, і ми любимо життя,
Та віддамо його за вільную країну!

***